|
|
* * * Не сумуй ти, кохана, без мене,
Не тримай своє серце в неспокої,
Пригадай, як високі нас клени
Захищали від осені мокрої...
Як каштани дозрілі падали,
Стрімко-стрімко летів як час,
Як закохані завжди парами
Пропливали десь поміж нас.
Як краплини дощу враз заграли.
Незабутня мелодія ця.
Як надією нас зігрівали
Неспокійнії наші серця.
І осіннього вітру пронизливу січ,
І кафе, щиру-щиру розмову,
Як ти раптом поїхала в ніч,
Щоб на ранок приїхати знову.
Сон
Чи це сниться мені, чи насправді це так,
Чи з тобою щось трапилось знову:
Зустрічаю тебе - твої ніжні вуста
Про кохання шепочуть другому...
А що я? Я зірвався, як птах,
Незабаром за обрієм зник,
Пам’ятаю я подив на ніжних вустах
І дівочий пронизливий крик...
Я живу, я існую, минають літа,
В небі клин журавлиний щось сумно курличе,
І оновлена часом мета
До випробувань ввічливо кличе.
Я дійду до мети,
Навіть щастя здобуду,
Та такої, як ти,
Вже не буде, не буде...
* * *
До вуст твоїх торкнувшись знов,
Із вуст моїх летять слова:
„Як довго я до тебе йшов,
Як довго ти до мене йшла”.
Каштани падають на брук,
Ти поруч - і радію я,
І стук сердець, і ніжність рук,
І щастя, наче немовля.
І тіло зігріває кров,
Й душі натягнута струна,
Як довго я до тебе йшов,
Як довго ти до мене йшла.
* * *
На тобі зійшовся клином
Весь цей білий світ,
Закохався як хлопчина
У сімнадцять літ.
Через болота до цілі
Прямо йду я вбрід,
Закохався як хлопчина
У сімнадцять літ.
Сорок два вже за плечима,
Сину двадцять літ,
Закохався як хлопчина,
Може так і слід?
Пройде осінь, без причини
Вкриє землю сніг,
Покохаєш й ти хлопчину,
Як в сімнадцять літ.
* * *
Я ночами тепер мало сплю,
Чому так, я і сам, мабуть, знаю,
Є в російській чарівне - „люблю”,
Та чарівніше буде - кохаю.
Уві сні я по небу лечу
До твого історичного краю,
Є в російській інтимне - „хочу”,
Та точніше все ж буде - жадаю.
Що без тебе на серці журба,
Не моя в тім, кохана, провина,
Є в російській магічне - „жена”,
Та миліше все ж буде - дружина.
Рідко бачимось ми - не біда,
І кохання не висохнуть ріки,
Поєднаються долі в одну „навсегда”,
Та точніше все ж буде - навіки.
* * *
Якою чарівною стояла вона на порозі
Свого подвійного повноліття!
Світловолоса, тендітна,
В білій блузці, і чорній спідничці з розрізом,
Вона обдаровувала поцілунком всіх,
Хто виголошував тост,
І тільки рідні здогадувались
Про її практично безсонну ніч
За приготуванням святкового столу.
Ця ледь помітна втома
В гармонії з веселим настроєм
І постійною турботою про гостей
Робили її ще прекраснішою.
В ці хвилини він ревнував її
До цілого світу,
Всіх разом і кожного окремо.
Стрімко пролітав час.
Коли він запрошував її на танок,
Його гарячі долоні відчували
Прохолоду її ніжних рук.
Тоді він пробачав їй все
І подумки докоряв собі
За свої надмірні хвилювання.
Окрилений, неначе птах,
Він ладен був злетіти високо в небо,
Щоб розповісти цілому світу
Про свої почуття.
Швидко промайнув вечір.
Гості почали розходитись.
Він теж одягнувся,
Та йти йому зовсім не хотілося.
Вона відчула це.
На мить затримавши його руку в своїй,
Вона подивилась йому у вічі.
Цей погляд благав:
„Не йди так рано. Зачекай.”
Він з легкістю залишився.
І ось, нарешті, вони удвох.
І більше нікого у цілому світі.
Не знаючи, що робити далі,
Він, як вкопаний,
Залишився сидіти на стільці.
„Розкажи про себе”, - попросила вона.
За короткий проміжок часу він розповів
Їй про все своє життя. Щиро, відверто.
Вона зачаровано слухала,
Сидячи на його колінах,
І торкаючись інколи
Своїми вустами його вуст.
Закінчивши розповідь, він міцно
Притис її до грудей і поцілував.
Та втома взяла своє.
Знесилена, вона заснула,
Схиливши голову йому на груди.
Він обережно взяв її на руки
І поклав на диван,
Прикривши ковдрою.
* * *
Я зустрів тебе трішки іншою
І такою тоді й покохав,
Порівняв я тебе в своїх віршах
Із ромашкою, що серед трав.
Не збагну, що зі мною і де я,
Чим живу, як стою, куди йду.
Не ромашкою, ні, орхідеєю
Квітнеш ти у моєму саду.
Сивина домінує в волоссі,
Десь курличуть мої журавлі,
А в степу дозріває колосся,
Що посіяли ми навесні.
Тепле літо моє, на долоні
Ніжна квітка моя золота,
Щиро жаль - мов розсідлані коні
Пролітають над нами літа.
© В.Гусак
| |